Зробити стартовою Додати в обране Написати листа

Кнопка сайту:

Головна Твори Нетрадиційна Україна, ч2. Школи

Нетрадиційна Україна, ч2. Школи

Надувати щоки з приводу Києво-Могилянської академії вже стало прохідною темою професійного українства. Проте, ви, хто зробив любов до моєї батьківщини своєю професією, що Ви про неї, взагалі, знаєте?

Тим, хто бажає перевірити себе, пропоную кілька питань, актуальних для будь-якого дійсного студента та студента відставного – філістера.

  1. Хто і як викладав у Києво-Могилянській академії фехтування?
  2. Якими шпаргалками і як користувалися в ній учні?
  3. Чи користувалася Академія звичаєвим правом академічної екстериторіальності?
  4. Які знакові філософські дискусії і коли в ній відбувалися?

Боюся, відповідей ви не матимете – хіба, з того самого джерела, що й у мене – з Китовича.

Почну не по темі – люблю історичні анекдоти. Мені вже закидали щиру нелюбов до коляди й колядників, за це мені навіть дорікав мій благодійник. Словом, я знаю ім'я людини, яка першою в нашій культурі виставила колядників за двері. А було це так:

Колись, колядували священики, між Новим роком та Великим постом плебани й вікарії їздили подвір’ями, де сповіщали про прихід Слова Втіленого, бажали земних і небесних благословень, а також – увага: екзаменували слуг господаря в катехизмі. Асистували священикові кілька юнаків, які виконували на вході й виході панотця відому нам пісню про те, що Божий Син народився. По виході священика двірські дівки кидалися до його сидіння – ворожити: яка першою сяде, та першою й залетить, у сенсі – вийде заміж. Шляхта давала грішми, а хлопи – харчами. У Пруссії коляда належала до постійних доходів парафіяльного священика, тому її платили всі мешканці приходу: як католики, так і протестанти. Коли Пруссія відійшла до Пруссії, то протестанти платити перестали, і не платили три роки. На що католицьке духівництво подало скаргу королю. Його величність Фрідріх II негайно видав ордонанс до підданих-протестантів із тим, аби ті заплатили все, що були повинні.

А першим нагнав з подвір’я колядників князь Міхал Чарторийський – великий підскарбій литовський. Спочатку він просто наказав не пускати до себе з колядою, як очевидно сумнівним латентно-поганським звичаєм. Тоді священик велів доповісти про себе під іншим приводом і був впущений. Але, тільки-но завів своє «Нова радість стала» - князь наказав його виштовхати й жбурнув тому за двері червовий злотий – із тим, щоб більше ніколи з таким благовістом незваним не приходив. Слідом за освіченим аристократом й інші стали зачиняти двері перед колядниками, а коли вламувалися – лаяти. До згаданої культурної традиції і я не соромлячись належу.

Підставою для звичаю коляди як ви, мої люб'язні теологи-аматори, без сумніву знаєте, вважається таке місце з Матвія гл. 10, вірш 13: «Et si quidem fuerit domus illa digna, veniet pax vestra super eam. Si autem non fuerit digna, pax vestra revertetur ad vos!» що в недосконалому перекладі українською означає: «І як той дім достойний, нехай ваш мир зійде на нього, а як недостойний, нехай ваш мир до вас повернеться». Поза контекстом віршів 11 і 12, за якими я вас відсилаю до першоджерела, дискутувати на цей привід даремно.

Але, повернімося до філософії. До її вивчення у вищих класах досиджували рідко, зазвичай закінчували риторикою. Сама філософія як предмет підрозділялася на діалектику, фізику, логіку та метафізику. Вивчали її за Аристотелем та за св. Фомою. У диспутах аргументи одного звичайно протиставляли іншому: тільки й було чути, що «iuxta mentem Aristotelis», або «iuxta mentem divi Thomae».

Все йшло второваним шляхом, аж раптом у 1749 р. отці-піари у своєму політичному календарі – а їх читала вся освічена Річ Посполита, вмістили деякі уривки з Коперника, які повідомляли про те, що земля обертається, а сонце стоїть... Отці-єзуїти негайно скористалися цим приводом й наїхали на своїх запеклих конкурентів. Кращі розуми єзуїтів узялися спростовувати сумнівну гіпотезу, яка так явно суперечила давнім знанням людства. У школах почалося справжнє посполите зрушення. Піари люто відбивалися, публікували уривки з Коперника, Картезія, Ньютона та Лейбніца. Їхніми зусиллями всі школи Посполитої прийняли неотеризм або вчення recentiorum, згідно якого земля обертається навколо сонця, а не сонце навколо землі, позаяк – печеня навколо вогню, а не вогонь навколо печені. Далі переможний хід фізики було не зупинити: ніякого кольору в речах нема, а забарвлення їм надає темперамент очей та світла, чому явний доказ – яблуко, яке вдень зелене, а при свічках – синє. Біль, свербіж та інші чуття мають своїм походженням не тіло, але душу – оскільки тіло без душі їх не відчуває... Подібні дискусії повинні були відбуватися й у Києво-Могилянській академії, де також запанував неотеризм – як я гадаю.

Тепер, про головне, про фехтування. Спеціальних учителів фехтування у школах Речі Посполитої не було, йому навчали на дозвіллі. В навчальному році два дні на тиждень віддавалося рекреації – вівторок і четвер після обіду, а в травні – цілі дні, але не передсвяткові. Основними забавами в дні рекреації, як і між лекціями, були м'яч і пальцати – ціпки. Гра в м'яч нагадувала лапту, а пальцати були справжнісіньким фехтуванням, на кшталт староанглійського на дерев'яних палашах. То була жорстока школа, фехтували без захисної збруї – куди там японському академічному кендо. Билися до знемоги, удари завдавали в обличчя, в голову, з боків, коли хтось не ставав на бій – його третирувала вся школа. Зазвичай кращі учні навчали решту. Нерідко молоді професори, як єзуїти, так і піари, на думку Китовича «w kije arcyprzednio bili». Очевидно, мистецтву фехтування вони навчалися в італійських університетах, куди обидва ордени зазвичай відправляли молодих духовних на навчання. Хоча й поряд – у Йені викладав великий Йоганн Вільгельм Кройслер. У середині 18 ст. – в описуваний нами період, істинно-німецька школа вважалася кращою в Європі, у колюче-рублячому фехтуванні на палашах. На шпагах натомість фехтували по-італійськи. Тоді клятих французів спеціально навчали мистецтву боротися з «німцями», до котрих у Франції відносили й «поляків». Чи ви гадаєте, наші шляхетні предки в бойовому гопаку вправлялися...

Школярі були буйною публікою – це ми знаємо ще з Гоголя, але як це буйство виглядало? Привілей immunitatis формально поширювався тільки на академії в Кракові, Замості й Вільні, їхніх учнів і професорів, навіть за їхніми особистими справами неможна було притягнути до іншого суду, окрім академічного. Проте, всі школи, як єзуїтів, так і піарів, користувалися недоторканністю згідно звичаєвого права. Така безкарність спонукувала школярів до агресії. Вони кидалися «мстити» за будь-які, навіть уявні образи. Коли міщанин, шляхтич, чиновник, солдат, офіцер навмисне або ненавмисне зачепив студента: вилаяв, штовхнув, ударив, кривдникові лишалося тільки бігти з міста або ховатися. На нього кидалася ціла юрба школярів – від молодших до старших, озброєних ціпками, камінням, грудками бруду. Не в кожного піднімалася рука рубати недолітків шаблею, чим «недолітки» й користувалися. Школярі жбурляли каміння, били ціпками, лізли з усіх боків мов мурахи, чіплялись за одяг, руки, ноги, волосся «кривдника». Траплялося, панів навіть витягали з карети. Безпомічну жертву швидко затаскували до школи, там її жорстоко сікли кийками, примушували припадати до ніг мучителів і принижено просити милості.

Єдиною можливістю для порятунку було самому податись на суд школи й просити заступництва в професорів. Коли отці-піари та єзуїти хотіли виручити свою знайому чи незнайому, але на вигляд – поважну людину, то вибігали на галас із колегіуму та брали жертву в кільце, відгороджували від першого гніву юрби школярів. Потім відбувався розбір справи. Якщо невинність жертви доводилася, школярів розганяли по квартирах під загрозою академічних покарань, а жертву забирали з собою в колегіум на якийсь час – аби захистити й тихо вивести. Коли жертва виявлялася винною, потерпілій стороні давали на день-два рекреацій, а кривдник «виставляв поляну» з меду, сухариків, яблук, грушок. Все це було доволі клопітно.

Не менше діставалося від школярів і жидам, як представникам народу «христопродавців». Били так, що ті ледь ноги додому несли, тому жиди старанно уникали першої години дня, коли школярі йшли до школи та зі школи, а також – відпочивали. Коли хто з милосердя заступався за жида, а порядних людей у Речі Посполитій вистачало, то не раз повинен був разом із жидом відходити «озброєною рукою» - поки більша партія школярів не прийшла на допомогу меншій, та кривдників де-небудь не оточила... Така «зухвалість» школярів тривала до падіння ордену єзуїтів за короля Станіслава Августа.

Виключенням стала знаменита справа Домбровського у Варшаві. Той Домбровський був директором – свого роду репетитором для школярів, також, водив їх із квартири на лекції й назад – виконував функції охорони. Директорів оплачували батьки паничів. Після декількох років служби в єзуїтських школах Домбровський перейшов у служіння до якогось шляхтича Жултовського. Одного разу корчмар у Празі помітив його одного в закривавлених санях господаря. Він запідозрив, що Домбровський того вбив, і кинувся слідом, Домбровський проїхав Варшаву та зник. Але маршалковський суддя вислав погоню, й того схопили в корчмі в Білянах.

Поставлений перед судом Домбровський засвідчив, що зробив це, захищаючи власне життя. Мовляв, його пан засів у лісі під Оконьовим на купців-жидів, а коли він, Домбровський відмовився бути спільником у розбої – вистрілив у нього з пістолета й промахнувся. Не чекаючи другого пострілу він, Домбровський двічі рубанув пана шаблею по голові, і так вдало, що тому – аби померти, більше не знадобилося. Проте, Бєлінський – великий коронний маршалок, людина сувора, справедлива і тонкий знавець права розсудив, що коли б обвинувачуваний убив свого пана захищаючи власне життя, то повинен був тіло негайно привезти в канцелярію – для пояснень, а не ховатися з речами пана.

Убивцю засудили до відсікання голови. Позаяк Домбровський нещодавно полишив школу, у нього лишалося чимало друзів серед студентів. Його товариші змовилися з молодими ремісниками й дворськими слугами, та відбили засудженого дорогою на страту. Домбровського відвели на Новеє Місто й сховали в костьолі отців-домініканів. Там, над ним, що лежав хрестом у смертній сорочці, проспівали Te Deum laudamus і врочисто оселили в монастир домініканів – для порятунку й полегшення йому втечі.

На що Бєлінський наказав своїм солдатам студентів хапати й сікти в кордегардіях нещадно. Недолітків, хоча ті й брали участь у нападі, одначе, помилував. Найбільш буйних він із Варшави розігнав, а над іншими постановив суворий контроль. В такий спосіб буйства школярів у Варшаві вдалося припинити, але в інших академічних містах Речі Посполитої вони тривали за старим звичаєм.

Коротко згадаємо, чим закінчилася справа Домбровського. У справу втрутився апостольський нунцій, і доручив теологам розібрати казус. Тих зібрали по двох від кожного монастиря. Збори визнали, що в справі Домбровського немає інших свідчень, окрім нього самого, що говорить на його користь – а не проти нього. Тому Домбровський мав бути захищений протекцією Церкви. Його неможна видати світській владі без порушення священних канонів. Нунцій рішення апробував, маршалок із ним погодився. Домбровського таємно вивели з Варшави й відпустили. За чотири роки його впізнали в одному з судів за описом, розісланим маршалком – він укладав якийсь договір із братами дружини. Домбровського стратили.

Книги та фільми у жанрі вуся – китайського фентезі про бойові мистецтва, уже привчили нас до суперництва різних шкіл і побоїщ між ними. Очевидно, що суперництво єзуїтів та піарів теж призводило до сутичок конкуруючих шкіл. Щороку битва відбувалася взимку, на льоду Вісли. Приводом до неї слугувало відвідування обома школами Лорета Найсвятішої панни в бернардинів у Празі. Молоді професори обох шкіл навмисне підлаштовували його на один день. Коли школи сходилися, молодші діти починали дражнити один одного: піарів - «куртками» (за одяг), а єзуїтів - «мізками» (за схильність іменувати себе «Medulla theologiae»). Далі словесні образи ставали дедалі більш серйозними, на кшталт «піари-псей вяри» та «ієзуїта – псе еліта» (собачі яйця). Від сніжків переходили до рукопашного. Першими в бій ішли молодші – на кулаки та «пазури», за ними старші. Нарешті, директори кидалися в бій із ціпками, а бува і з шаблями. Билися захоплено, але не надто запекло, калічили рідко, й ніколи нікого не вбивали. Як пише Китович, школярі – не солдати, коли одержували разок ціпком у чоло або по пиці, швидко втрачали свій запал. Ті, хто рубався шаблями, завдавши рану, поспішали зникнути в юрбі своєї партії – аби лишитися не впізнаними й уникнути кари. Деякі після такого інциденту навіть кидали школу. Винних професорів судили духовним судом.

До слова, наукові ступені доктора філософії, медицини, теології, канонічного права купувалися вже тоді. Таких докторів іменували doctor bullatus – коштував цей учений ступінь дорого – кілька десятків червових злотих (коли помножимо порядок золотих на 16, одержимо річне жалування шляхти). Покупцями зазвичай були прелати й кафедральні каноніки. Кандидатові надсилали питання разом із відповідями, той їх зазубрював і на публічному іспиті все це чинно озвучували. Потім розпивали кілька десятків пляшок вина та з'їдали обід. Складений з цього приводу єзуїтами віршик говорив: "doctor bullatus, asinus coronatus". Єзуїтам було «впадло» купувати собі докторат, і вони завели власний виш – академію у Львові, де й захищалися.

Виникає питання: як і чому в тих школах учили? Учили тому, що знадобиться для кар'єри – крім фехтування, також латинській граматиці, придатній для всякої мови, риториці, вмінню себе піднести та пристойності у відправленні релігійних обрядів. Ми вже знаємо, що людина, особливо – в політиці, а Річ Посполита була політизованим суспільством, це вішалка для язика, і добре поставлений базар – неминучий шлях до успіху. Вчили добре. Конкуренцію в успішності професори збуджували не лише між двома половинами класу: слабшою - Pars Graeca, та сильнішою – Pars Romana, але й між парами учнів – emulusami. До суперництва спонукали також різні засоби морального впливу: ослячі лави, корони, перехідні таблички для покарань: nota linguae – за розмови польською та nota morum – за неохайність. І звичайно ж пороття: ременем, канчуками або різками.

Найбільший клопіт для школярів становили переводні іспити з класу до класу - еxercitium de promotione. Проводили їх перед канікулами, що починалися в останній день липня. Завдання полягало в тому, щоб скласти текст із декількох десятків польських слів, найважчих для перекладу на шкільну латину. Метою вправи було оцінити здатності учнів до подальшого навчання. Оскільки сидіти ще рік у тому ж класі мало кому хотілося, то в справу йшли шпаргалки. Директори, сповіщені про зміст завдання записками, викинутими у вікна, готували відповіді та вкидали їх назад – до класу своїм dyscypulom, що тим не надто вже й допомагало. Учителі знали здібності та стиль власних учнів.

По закінченні школи в той або інший спосіб, школяр починав робити кар'єру: військову, політичну (придворну) або духовну. Про них окремо.

Поділитися:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Нагадування патріоту


Нагадування патріоту. Ватні заходи в Україні

Насилие, деньги и секс в жизни Романа Шухевыча

Дмитро Корчинський. Поезії

Катехізис БРАТСТВА

Історія України ХХ ст.

Останні коментарі

Батальон Шахтарськ. Бій в Мар'їнці

Вступай до добровольчих загонів на захист України!

Атака на "Русское Радио"

В пошуках невідомого: об'єкт "Чорнобиль-2"

Хмара тегів